Наприкінці ХІ ст. утверджуються загальні принципи внутрішнього монументального оздоблення храмів, які з одного боку, є продовженням іконографічної традиції, виробленої в мозаїко-фресковому ансамблі Софії Київської, а з іншого, — демонструють перехід до нових художньо-стилістичних пошуків.

Іконопис Київської Русі від часу хрещення і до середини ХІІІ ст. закономірно розглядають як явище у межах спільної хронології, спільних засадничих принципів образотворення і близькості стилістично-художніх пошуків.

Мистецтво книги у середньовічній культурі, як у східнохристиянській, так і у західнохристиянській традиціях посідає дуже важливе місце. Ілюміновані манускрипти становлять собою синтетичні пам’ятки, у яких поєднано текст і образ, ремесло і образотворчість.

Рубіж ХІ — ХІІ ст. в українському монументальному живописі, як і в архітектурі, характеризує очевидна зміна пріоритетів та інтонацій. Всередині колишньої, виразно домінантної державоцентричної ідеї культури виникають вужчі, особистісно і духовно окреслені імпульси.

Київські монументальні храмові ансамблі ХІ — початку ХІІ століть становлять основу в майбутньому розвитку настінного малярства домонгольського часу.

Собор Святої Софії в Києві має виняткове значення для української культури і у вимірі духовному, і у вимірі естетичному. Він набув значення не тільки важливої пам’ятки у контексті розвитку мистецтва українського Середньовіччя, але став справжнім культурно-мистецьким феноменом.

Поява найбільш відомих пам’яток, які репрезентують архітектуру Київської Русі великокняжої доби, пов’язується з перебудовою київського дитинця і заснуванням «граду Ярослава» у Києві.

У добу Середньовіччя західне християнство досягло свого апогею, а в цей час на сході Європи розвинулась інша велика християнська культура. А Русь-Україна — спадкоємиця Візантії — стала справжньою скарбницею грецько-візантійської християнської традиції.